Витоки українських народних шлюбних звичаїв своїм корінням сягають індоєвропейської спільноти. Цікавим з цієї точки зору є опис українського індолога Степана Наливайка у книзі «Таємниці розкриває санскрит» - про давні форми шлюбу, які були поширені в Індії.
Стародавні народи надзвичайно високо шанували шлюб, вищим мотивом якого було народження нащадків. Спадкоємців, аби рід людини не урвався, а оселя не стала пусткою. Тож пошлюблення було більше справою всього роду. Аніж окремої людини.
В українців, порівняно донедавна, існував ще один різновид шлюбу, досить специфічний, як на теперішнє сприйняття, але він знову-таки має індійську паралель. Цей весільний звичай зафіксував французький інженер Боплан, праця якого «Опис України» тривалий час була єдиним авторитетним джерелом з історії запорозького козацтва й звичаїв українців
Сватання дівчини до хлопця вважається відгомоном матріархату, воно здавна існувало в різних народів і не суперечило традиційним шлюбним звичаям. За середньовіччя це вже сприймалося як небажана форма сватання, проте певний певний виняток становили українці. У них він, натоді дещо призабутий, зажив новим життям. «Прийміть мене, мамо, я ваша невістка», - такими словами ще два століття тому українська дічина починала сватання. І вона мала повне право казати так, бо хлопець тоді лише інколи наважувався свататися до дівчини, яка впала йому в око. З огляду на це побутував і вислів «узяти заміж» або «вийти заміж». Дівчина пропонувала хлопцеві руку й серце, не заручаючись його згодою, і їй украй рідко відмовляли. Про силу цієї традиції свідчить такий звичай: злочинця, засудженого до страти, милували, якщо дівчина зголошувалася взяти його за мужа. Проте зі зростанням ролі чоловіка в суспільстві, звичай цей поступово забувався, і вже наприкінці ХІХ ст.. сватання стало привілеєм виключно парубків. А роль дівчини тут звелася до сором’язливого колупання печі й продавання старостам весільних рушників
Смілянський природничо-математичний ліцей
Асоційована школа ЮНЕСКО
ІІІ-курс (10 клас)
Крупенко Марія
Стародавні народи надзвичайно високо шанували шлюб, вищим мотивом якого було народження нащадків. Спадкоємців, аби рід людини не урвався, а оселя не стала пусткою. Тож пошлюблення було більше справою всього роду. Аніж окремої людини.
В українців, порівняно донедавна, існував ще один різновид шлюбу, досить специфічний, як на теперішнє сприйняття, але він знову-таки має індійську паралель. Цей весільний звичай зафіксував французький інженер Боплан, праця якого «Опис України» тривалий час була єдиним авторитетним джерелом з історії запорозького козацтва й звичаїв українців
Сватання дівчини до хлопця вважається відгомоном матріархату, воно здавна існувало в різних народів і не суперечило традиційним шлюбним звичаям. За середньовіччя це вже сприймалося як небажана форма сватання, проте певний певний виняток становили українці. У них він, натоді дещо призабутий, зажив новим життям. «Прийміть мене, мамо, я ваша невістка», - такими словами ще два століття тому українська дічина починала сватання. І вона мала повне право казати так, бо хлопець тоді лише інколи наважувався свататися до дівчини, яка впала йому в око. З огляду на це побутував і вислів «узяти заміж» або «вийти заміж». Дівчина пропонувала хлопцеві руку й серце, не заручаючись його згодою, і їй украй рідко відмовляли. Про силу цієї традиції свідчить такий звичай: злочинця, засудженого до страти, милували, якщо дівчина зголошувалася взяти його за мужа. Проте зі зростанням ролі чоловіка в суспільстві, звичай цей поступово забувався, і вже наприкінці ХІХ ст.. сватання стало привілеєм виключно парубків. А роль дівчини тут звелася до сором’язливого колупання печі й продавання старостам весільних рушників
Смілянський природничо-математичний ліцей
Асоційована школа ЮНЕСКО
ІІІ-курс (10 клас)
Крупенко Марія
Комментариев нет:
Отправить комментарий