воскресенье, 23 марта 2008 г.

Герб та прапор рідного міста Сміла

Геральдичний опис герба міста Сміла



"В зеленому полі дівчина в срібному (білому) одязі з орнаментом униз, з золотою косою і червоною пов'язкою на голові, що ламає над головою чорну стрілу. Внизу срібна стінчата з зубцями окраїна з чорними швами". Цей пізнавально-правовий знак створено на основі історико-топомінічної легенди.
Пояснення символіки герба: дівчина, що ламає чорну стрілу - символ перемоги добра над злом. Срібний (білий) колір її одягу - символ чистоти, її світлих помислів. Зелений колір поля герба символізує життя і місцевість, де відбувались місцеві події. Зображення кріпосної стіни нагадує про смілянський замок. Така ж символіка присутння й у гербі графа О.О.Бобринського, який зробив великий внесок у розвиток міста.
Опис прапора міста Сміла


"У центри малинового прямокутного полотнища малий герб міста Сміли в білому обрамленні. Співвідношення сторін полотнища 2:3 (висота до довжини); висота щита герба - половина висоти полотнища".
Символіка кольору прапора: колір полотнища прапора малиноий, як і в часи козатства (в Смілі стояла козатська сотня Чигиринського полку). Зображення герба на прапорі підкреслює його належність місту Смілі.
Герб і прапор міста затверджено VIII сесією 21 скликання Смілянської міської ради народних депутатів 10 липня 1992 року.4-5 вересня того ж року під час урочистостей, присвячених 450-річчю виникнення Сміли, офіційні символи міста освячено.

Сміла - на карті України

Сміла – самоврядне міське поселення в центральній частині Черкаської області, розташоване на річці Тясмин та його притоці Срібрянці.
Сміла – місто обласного значення, адміністративний центр Смілянського району. На її території в 3985 га мешкає 69,0 тис. чоловік (2005).Магістральні залізничні та шосейні дороги мають вихід до Києва, Москви, Дніпропетровська, Львова. Відстань до обласного центру – 23 км., асфальтованою дорогою – 30 км. Місто відноситься до міст з переважним значенням промислових та транспортних функцій. В галузях господарської системи міста зайнято 29,7 тис.чоловік.



Торкайло.

Гадання на Андрія

День святого Андрія Первозванного припадає на 13 грудня. Стародавня Християнська легенда каже, що апостол Андрій Первозванний проповідував християнство в самому Царгороді, на побережжях Чорного моря та в околицях нашої столиці – Києва.
Хоч Андрій Первозданний – християнський святий, але в народній традиції звичаї та обряди в день цього святого мають стародавній, дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, закликання, ритуальне кусання «калети».
З давніх-давен у ніч під «Андрія» дівчата ворожать. Може, не зовсім щиро, та все ж десь там, «Глибиною душі» дівчина вірить, що «Андрієва ніч» допоможе їй пізнати свою долю – дізнатися, чи вийде вона заміж, а чи доведеться дівувати цілий рік. Ще звечора, як тільки дівчата зійдуться до хати ворожити, першим ділом вони печуть балабушки.
Балабушки – це невеликі круглі тістечка з білого борошна. Воду на ці тістечка дівчата носять із криниці – не відром і не глечиком, а … ротом! Носять так, щоб хлопці не бачили, бо як побачать – біда! Коли вже балабушки спечуться та вистигнуть, кожна з дівчат значить своє тістечко кольоровою ниткою або папірцем. Потім вони розкладають їх рядочком на долівці – звичайно на простеленому рушнику.
Як усе це зроблено, до хати пускають пса, що перед цим цілісінький день був узачині і не дістав ніякої поживи. Голодний пес «вирішує долю». Він хапає балабушки одну за одною, а дівчата з притишеним диханням слідкують за кожним найменшим рухом пса. Ще б пак! Чию балабушку пес проковтне першою, та дівчина і перша заміж вийде, а чию не зачепить, та сидітиме у дівках. Інколи пес візьме балабушку і несе її у темний кут – так і доля занесе дівчину в чужі краї, в далекі села. Найгірше, якщо пес не з’їсть балабушку, а тільки надкусить її і покине…
Для дівчин мало знати, що вона вийде заміж; вона ще хоче довідатися, чи буде в парі з своїм судженим. Пізно ввечері, коли вже стемніє, дівчина набирає в пелену насіння коноплі, виходить за хату, сіє на снігу та приспівує:
Андрію, Андрію,
Конопельку сію,
Спідницею волочу,
Заміж вийти хочу.
Потім набирає жменю снігу там, де сіяла коноплю, вносить до хати і, коли сніг розтане, лічить насіння: якщо кожна зернина має пару – добре, якщо ні – поганий знак.
Смілянський природничо-математичний ліцей
Асоційована школа ЮНЕСКО
Богун Ксенія, Тачаєва Вікторія
ІІ-М курс

Вовчок



Гайдамаки дерли Смілу разів три чи що. У перший раз як прийшли, то пані заховалась у льоху, а панна у грубі; тільки панну таки знайшли і замок пограбували. А потім узяли панну і хлопця Федірка та вивели аж до Курилової могили, а там ватажко змилувавсь та й каже:
- Іди ж, панно, та моли за мене Бога, а то б ти на цій могилі полягла!
І хлопця Федірка пустили. А це було зимою. Панна ж таки хоч у черевиках бігла по снігу, а Федірко босий.
А вдруге приходив ватажко Вовчок та й став коло Костянтинова, у Шолудьковім садку; душ їх десяток тільки. Стоїть він там, а полк поляків, почувши, що тут гайдамаки зібрались, сягнув аж із Білої Церкви та й наткнувся на той садок. А Вовчок як вискочить звідти, то жовніри назад! А Вовчок той і сам невеличкий - тільки плечистий, шельма - і на невелич­кому конику, та як узяв їх гнать, то так ратищем і на той, і на той бік їх і кладе. А на ньому був кожанок; то з-під того кожанка кров так і ллється, що по ратищі біжить у рукав. Та як догнав до смілянської греблі, і вони вскочили у Смілу, тоді вернувся та й каже:
- Отак Вовчок жене ляхів полчок!
P. S.: „Вовчок” – це український переказ, вийнятий з літературних пам'яток і записаний з уст народу. Проте українська наука до цього часу не може похвали­тися ні систематичним збірником українських переказів, ні спробою охопити їхню цілісність у більшій чи меншій нау­ковій праці.
Смілянський природничо-математичний ліцей
Асоційована школа ЮНЕСКО
Роботу виконали: Ткаченко
Олексій, Рябовол Євген,
Бутрик Олександр.

Вони зберегли для нас минувшину

Олександр Валентинович Амфітеатров (1862-1938) публіцист, літературний і театральний критик, автор декількох романів і збірок оповідань. Він брав участь у видатні газети „Росія”, де виступав із критичними статтями щодо державного усторою царської Росії, за що не одноразово відбував заслання
1893 року в „ Журнале русского общества охранения народного здравия „ О.В. Амфітеатров опублікував нарис про Смілу – „єврейське містечко з тридцятитисячним населенням, столицю цукрових королів графів Бобринських” Автор змальовує красоти Юрової гори й намагається розгадати її таємниці, знайомить читача з поетичними переказами цього краю, акцентує важливі моменти його історичного розвитку. за невиданим Амфітеатровом переказом, Максим Залізняк , вражений сміливістю княжни Любомирської ,що боронила фортецю від нападу гайдамаків, саме її називає Смілою. Можливо, з його слова і пішла назва міста Згадує автор і про підземні ходи які начебто з’єднували Смілу з Корсунем Є в нарисі й розповіді про смілянського мужика Яхна, що орендував у графів Самойлових млин і збудував греблю на Тясмині, а коли вода стекла, знайшов млин зі скарбами. Він залишив по собі пам’ять як благодійник, і гребля з того часу зветься Яхновою.
„ Старина тут (у Смілі) сама лізе до рук, а ви її ногами топчите, поряд з нею сидите» ,- резюмує автор нарису. І на останок інтригує читача оповідкою про те, що над католицьким костелом інколи виникає зображення Божої Матері і переливає і повітрі через площу до червоного православного храму, над яким і зникає)
Смілянський природничо-
математичний ліцей
асоційована школа ЮНЕСКО
ІІІ-Б курс(10 клас)
Тимошенко Дар’я
Маслюк Мар’яна

Використання квітів при гаданнях

Здавна, український народ відомий своїми обрядами та звичаями. Дівчатам змалку матусі та сестри передавали свої знання, вчили обрядам та обрядовим пісням, ділися мудрістю та досвідом.
Квіти в обрядах використовувалися дуже часто. Найбільш видовищним обрядом з використанням квітів є дійство на свято Івана Купала, коли дівчата плетуть собі вінки з трав та квітів, знаючи, що кожна з них символізує, і котру після котрої вплести. Квіткові вінки дівчата, що бажають дізнатись, в котрій стороні їх кохання мешкає, кидають у води річки, і слідкують за ним. В котру сторону попливе вінок – в тій стороні і живе їх милий.
Опівночі, молоді квітку папороті шукають, мовляв, хто знайде її – той вік щастя знатиме, і горе того не чіпатиме.
Часто, жінки роблять обереги з трав та квітів, що по легендам мають магічні властивості. Такі обереги вішають на дверях, чи просто, як букет, ставлять на видному місці.
Ще з незапам’ятних часів, українки знають про цілющі здібності трав, і використовують свої знання, не лише для гадань та ворожби, а й для лікування.
Найвідомішими святами, на котрі жінки нашого краю ворожать – Івана Купала, Вальпургієва ніч, Різдво тощо.
Смілянський природничо-математичний ліцей
Асоційована школа ЮНЕСКО
ІІІ-Б курс (10 клас)
Мазовецька Ніка

Шлюбні звичаї

Витоки українських народних шлюбних звичаїв своїм корінням сягають індоєвропейської спільноти. Цікавим з цієї точки зору є опис українського індолога Степана Наливайка у книзі «Таємниці розкриває санскрит» - про давні форми шлюбу, які були поширені в Індії.
Стародавні народи надзвичайно високо шанували шлюб, вищим мотивом якого було народження нащадків. Спадкоємців, аби рід людини не урвався, а оселя не стала пусткою. Тож пошлюблення було більше справою всього роду. Аніж окремої людини.
В українців, порівняно донедавна, існував ще один різновид шлюбу, досить специфічний, як на теперішнє сприйняття, але він знову-таки має індійську паралель. Цей весільний звичай зафіксував французький інженер Боплан, праця якого «Опис України» тривалий час була єдиним авторитетним джерелом з історії запорозького козацтва й звичаїв українців
Сватання дівчини до хлопця вважається відгомоном матріархату, воно здавна існувало в різних народів і не суперечило традиційним шлюбним звичаям. За середньовіччя це вже сприймалося як небажана форма сватання, проте певний певний виняток становили українці. У них він, натоді дещо призабутий, зажив новим життям. «Прийміть мене, мамо, я ваша невістка», - такими словами ще два століття тому українська дічина починала сватання. І вона мала повне право казати так, бо хлопець тоді лише інколи наважувався свататися до дівчини, яка впала йому в око. З огляду на це побутував і вислів «узяти заміж» або «вийти заміж». Дівчина пропонувала хлопцеві руку й серце, не заручаючись його згодою, і їй украй рідко відмовляли. Про силу цієї традиції свідчить такий звичай: злочинця, засудженого до страти, милували, якщо дівчина зголошувалася взяти його за мужа. Проте зі зростанням ролі чоловіка в суспільстві, звичай цей поступово забувався, і вже наприкінці ХІХ ст.. сватання стало привілеєм виключно парубків. А роль дівчини тут звелася до сором’язливого колупання печі й продавання старостам весільних рушників
Смілянський природничо-математичний ліцей
Асоційована школа ЮНЕСКО
ІІІ-курс (10 клас)
Крупенко Марія

Граф О.О. Бобринський

1868 року після смерті родоначальника смілянської гілки роду Бобринських Олексія Олексійовича керування маєтками взяв на себе його син Володимир Олексійович (1824 -1898).
По закінченні Петербурзького університету він вступив на військову службу, брав участь у Кримській війні (1853 -1856) та обороні Севастополя, будував Петербурзько-варшавську залізницю, був товаришем міністра та виконуючим обов'язки міністра транспорту (1869 - 1871). Генерал-лейтенант (1870), член Державної ради (1869-1871), особа, наближена до імператора Олександра II.
Вийшовши у відставку, 1871 року оселився в Смілі. Обирався Черкаським предводителем дворянства, але цілковито присвятив себе сільському господарству. Він увів до сівообігу значну кількість ярової, а пізніше озимої пшениці, яка згодом витіснила ярову й посіла перше місце серед зернових культур південно-західного краю.
Але особливо граф піклувався про розвиток вітчизняного цукроваріння. Завдяки його кмітливості було вжито заходів щодо запобігання кризі в цукровій промисловості.
Особливою подією для Володимира Олексійовича стала залізниця, що з'єднала Смілу з Фастовом та Знам'янкою. Це був надзвичайний поштовх для розбудови та розквіту міста! За його сприяння відкрито Технічні класи, які готували технологів-цукроварів для всієї країни, та Міністерське однокласне училище для хлопчиків та дівчат, з'явилася перша в місті бібліотека.
У Смілі, для якої зробив так багато, знайшов Володимир Олексійович свій і останній притулок. Його могила, так само як і Успенська церква, не збереглися. Зараз на тому місці на перетині вулиць Артема і Петровського встановлено пам'ятний знак. Володимирівкою названо на честь графа залізничний роз'їзд. Ділянка нинішньої вулиці Леніна від залізничного переїзду до перетину з вулицею Свердлова була раніше Володимирською...
Наймолодший із його братів Лев Олексійович Бобринський (1829 - 1913) продовжив справу Володимира Олексійовича. Він також закінчив Петербурзький університет і пройшов військову службу. Отримав контузію під час оборони Севастополя й у чині штаб ротмістра вийшов у відставку.
Хоч і в похилому віці, Лев Олексійович доволі енергійно узявся до справи: близьке знайомство з культурним веденням великого господарства дало йому можливість збільшити доходи маєтків. На ЗО % виросли площі посівів цукрових буряків, а за рахунок внесення добрив і захисту рослин від шкідників урожайність культури підвищилась.
Значно зросла продуктивність цукрових заводів завдяки реконструкції, проведеній згідно з новітніми вимогами техніки. В 1903 -1904 роках масштабною організаційною реформою став перехід на роботу в три зміни з 8-годинним (замість 12-годинного) робочим днем зі збереженням заробітної плати. Для постійних працівників будувалось житло. Дбав власник і про культурний відпочинок робітників і службовців: при заводі був духовий оркестр, побудовано театр на 350 місць (окрім вистав там проводились лекції з медицини та гігієни). Щорічно на Різдво влаштовували ялинку для дітей працівників і кожна дитина отримувала подарунок за рахунок заводу. Тепер у технічному училищі безкоштовно навчалось 135 юнаків. На утримання закладу щорічно виділялось 2700 рублів.
Коли 1912 року здоров'я Лева Олексійовича погіршилося, за спільним бажанням власників Смілянського маєтку керування перейшло до його небожа Георгія Олександровича.
Ще один представник цієї сім'ї Олексій Олександрович Бобринський (1852 -1927) вів велику наукову, політичну та громадську роботу. Депутат III Державної думи, з 1912 року - член Державної ради, з 1915 - товариш міністра внутрішніх справ, з 1916 міністр землеробства. На початку 1917 року знову призначений до Держради.
Він доклав зусиль до створення історичних музеїв у Москві, Петербурзі, Києві. Був президентом Імператорської археологічної комісії. Золотий гребінь, знайдений ним під час розкопок скіфського кургану Солоха в Таврійській губернії, зараз знаходиться в Ермітажі. Олексій Олександрович - автор наукової розвідки "Кургани й випадкові знахідки поблизу м.Сміли". Емігрував із Радянської Росії 1919 року.
Безжальний 1917 рік розвіяв представників роду Бобринських по світу, але де б вони не жили - не розгубили найкращих якостей істинних аристократів: честі, високої духовності, готовності служити Вітчизні. їхні долі частина нашої історії.


Смілянський природничо-математичний ліцей
Асоційована школа ЮНЕСКО
ІІІ-Б курс (10-Б клас), Дрібін Антон