воскресенье, 23 марта 2008 г.

Герб та прапор рідного міста Сміла

Геральдичний опис герба міста Сміла



"В зеленому полі дівчина в срібному (білому) одязі з орнаментом униз, з золотою косою і червоною пов'язкою на голові, що ламає над головою чорну стрілу. Внизу срібна стінчата з зубцями окраїна з чорними швами". Цей пізнавально-правовий знак створено на основі історико-топомінічної легенди.
Пояснення символіки герба: дівчина, що ламає чорну стрілу - символ перемоги добра над злом. Срібний (білий) колір її одягу - символ чистоти, її світлих помислів. Зелений колір поля герба символізує життя і місцевість, де відбувались місцеві події. Зображення кріпосної стіни нагадує про смілянський замок. Така ж символіка присутння й у гербі графа О.О.Бобринського, який зробив великий внесок у розвиток міста.
Опис прапора міста Сміла


"У центри малинового прямокутного полотнища малий герб міста Сміли в білому обрамленні. Співвідношення сторін полотнища 2:3 (висота до довжини); висота щита герба - половина висоти полотнища".
Символіка кольору прапора: колір полотнища прапора малиноий, як і в часи козатства (в Смілі стояла козатська сотня Чигиринського полку). Зображення герба на прапорі підкреслює його належність місту Смілі.
Герб і прапор міста затверджено VIII сесією 21 скликання Смілянської міської ради народних депутатів 10 липня 1992 року.4-5 вересня того ж року під час урочистостей, присвячених 450-річчю виникнення Сміли, офіційні символи міста освячено.

Сміла - на карті України

Сміла – самоврядне міське поселення в центральній частині Черкаської області, розташоване на річці Тясмин та його притоці Срібрянці.
Сміла – місто обласного значення, адміністративний центр Смілянського району. На її території в 3985 га мешкає 69,0 тис. чоловік (2005).Магістральні залізничні та шосейні дороги мають вихід до Києва, Москви, Дніпропетровська, Львова. Відстань до обласного центру – 23 км., асфальтованою дорогою – 30 км. Місто відноситься до міст з переважним значенням промислових та транспортних функцій. В галузях господарської системи міста зайнято 29,7 тис.чоловік.



Торкайло.

Гадання на Андрія

День святого Андрія Первозванного припадає на 13 грудня. Стародавня Християнська легенда каже, що апостол Андрій Первозванний проповідував християнство в самому Царгороді, на побережжях Чорного моря та в околицях нашої столиці – Києва.
Хоч Андрій Первозданний – християнський святий, але в народній традиції звичаї та обряди в день цього святого мають стародавній, дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, закликання, ритуальне кусання «калети».
З давніх-давен у ніч під «Андрія» дівчата ворожать. Може, не зовсім щиро, та все ж десь там, «Глибиною душі» дівчина вірить, що «Андрієва ніч» допоможе їй пізнати свою долю – дізнатися, чи вийде вона заміж, а чи доведеться дівувати цілий рік. Ще звечора, як тільки дівчата зійдуться до хати ворожити, першим ділом вони печуть балабушки.
Балабушки – це невеликі круглі тістечка з білого борошна. Воду на ці тістечка дівчата носять із криниці – не відром і не глечиком, а … ротом! Носять так, щоб хлопці не бачили, бо як побачать – біда! Коли вже балабушки спечуться та вистигнуть, кожна з дівчат значить своє тістечко кольоровою ниткою або папірцем. Потім вони розкладають їх рядочком на долівці – звичайно на простеленому рушнику.
Як усе це зроблено, до хати пускають пса, що перед цим цілісінький день був узачині і не дістав ніякої поживи. Голодний пес «вирішує долю». Він хапає балабушки одну за одною, а дівчата з притишеним диханням слідкують за кожним найменшим рухом пса. Ще б пак! Чию балабушку пес проковтне першою, та дівчина і перша заміж вийде, а чию не зачепить, та сидітиме у дівках. Інколи пес візьме балабушку і несе її у темний кут – так і доля занесе дівчину в чужі краї, в далекі села. Найгірше, якщо пес не з’їсть балабушку, а тільки надкусить її і покине…
Для дівчин мало знати, що вона вийде заміж; вона ще хоче довідатися, чи буде в парі з своїм судженим. Пізно ввечері, коли вже стемніє, дівчина набирає в пелену насіння коноплі, виходить за хату, сіє на снігу та приспівує:
Андрію, Андрію,
Конопельку сію,
Спідницею волочу,
Заміж вийти хочу.
Потім набирає жменю снігу там, де сіяла коноплю, вносить до хати і, коли сніг розтане, лічить насіння: якщо кожна зернина має пару – добре, якщо ні – поганий знак.
Смілянський природничо-математичний ліцей
Асоційована школа ЮНЕСКО
Богун Ксенія, Тачаєва Вікторія
ІІ-М курс

Вовчок



Гайдамаки дерли Смілу разів три чи що. У перший раз як прийшли, то пані заховалась у льоху, а панна у грубі; тільки панну таки знайшли і замок пограбували. А потім узяли панну і хлопця Федірка та вивели аж до Курилової могили, а там ватажко змилувавсь та й каже:
- Іди ж, панно, та моли за мене Бога, а то б ти на цій могилі полягла!
І хлопця Федірка пустили. А це було зимою. Панна ж таки хоч у черевиках бігла по снігу, а Федірко босий.
А вдруге приходив ватажко Вовчок та й став коло Костянтинова, у Шолудьковім садку; душ їх десяток тільки. Стоїть він там, а полк поляків, почувши, що тут гайдамаки зібрались, сягнув аж із Білої Церкви та й наткнувся на той садок. А Вовчок як вискочить звідти, то жовніри назад! А Вовчок той і сам невеличкий - тільки плечистий, шельма - і на невелич­кому конику, та як узяв їх гнать, то так ратищем і на той, і на той бік їх і кладе. А на ньому був кожанок; то з-під того кожанка кров так і ллється, що по ратищі біжить у рукав. Та як догнав до смілянської греблі, і вони вскочили у Смілу, тоді вернувся та й каже:
- Отак Вовчок жене ляхів полчок!
P. S.: „Вовчок” – це український переказ, вийнятий з літературних пам'яток і записаний з уст народу. Проте українська наука до цього часу не може похвали­тися ні систематичним збірником українських переказів, ні спробою охопити їхню цілісність у більшій чи меншій нау­ковій праці.
Смілянський природничо-математичний ліцей
Асоційована школа ЮНЕСКО
Роботу виконали: Ткаченко
Олексій, Рябовол Євген,
Бутрик Олександр.

Вони зберегли для нас минувшину

Олександр Валентинович Амфітеатров (1862-1938) публіцист, літературний і театральний критик, автор декількох романів і збірок оповідань. Він брав участь у видатні газети „Росія”, де виступав із критичними статтями щодо державного усторою царської Росії, за що не одноразово відбував заслання
1893 року в „ Журнале русского общества охранения народного здравия „ О.В. Амфітеатров опублікував нарис про Смілу – „єврейське містечко з тридцятитисячним населенням, столицю цукрових королів графів Бобринських” Автор змальовує красоти Юрової гори й намагається розгадати її таємниці, знайомить читача з поетичними переказами цього краю, акцентує важливі моменти його історичного розвитку. за невиданим Амфітеатровом переказом, Максим Залізняк , вражений сміливістю княжни Любомирської ,що боронила фортецю від нападу гайдамаків, саме її називає Смілою. Можливо, з його слова і пішла назва міста Згадує автор і про підземні ходи які начебто з’єднували Смілу з Корсунем Є в нарисі й розповіді про смілянського мужика Яхна, що орендував у графів Самойлових млин і збудував греблю на Тясмині, а коли вода стекла, знайшов млин зі скарбами. Він залишив по собі пам’ять як благодійник, і гребля з того часу зветься Яхновою.
„ Старина тут (у Смілі) сама лізе до рук, а ви її ногами топчите, поряд з нею сидите» ,- резюмує автор нарису. І на останок інтригує читача оповідкою про те, що над католицьким костелом інколи виникає зображення Божої Матері і переливає і повітрі через площу до червоного православного храму, над яким і зникає)
Смілянський природничо-
математичний ліцей
асоційована школа ЮНЕСКО
ІІІ-Б курс(10 клас)
Тимошенко Дар’я
Маслюк Мар’яна

Використання квітів при гаданнях

Здавна, український народ відомий своїми обрядами та звичаями. Дівчатам змалку матусі та сестри передавали свої знання, вчили обрядам та обрядовим пісням, ділися мудрістю та досвідом.
Квіти в обрядах використовувалися дуже часто. Найбільш видовищним обрядом з використанням квітів є дійство на свято Івана Купала, коли дівчата плетуть собі вінки з трав та квітів, знаючи, що кожна з них символізує, і котру після котрої вплести. Квіткові вінки дівчата, що бажають дізнатись, в котрій стороні їх кохання мешкає, кидають у води річки, і слідкують за ним. В котру сторону попливе вінок – в тій стороні і живе їх милий.
Опівночі, молоді квітку папороті шукають, мовляв, хто знайде її – той вік щастя знатиме, і горе того не чіпатиме.
Часто, жінки роблять обереги з трав та квітів, що по легендам мають магічні властивості. Такі обереги вішають на дверях, чи просто, як букет, ставлять на видному місці.
Ще з незапам’ятних часів, українки знають про цілющі здібності трав, і використовують свої знання, не лише для гадань та ворожби, а й для лікування.
Найвідомішими святами, на котрі жінки нашого краю ворожать – Івана Купала, Вальпургієва ніч, Різдво тощо.
Смілянський природничо-математичний ліцей
Асоційована школа ЮНЕСКО
ІІІ-Б курс (10 клас)
Мазовецька Ніка

Шлюбні звичаї

Витоки українських народних шлюбних звичаїв своїм корінням сягають індоєвропейської спільноти. Цікавим з цієї точки зору є опис українського індолога Степана Наливайка у книзі «Таємниці розкриває санскрит» - про давні форми шлюбу, які були поширені в Індії.
Стародавні народи надзвичайно високо шанували шлюб, вищим мотивом якого було народження нащадків. Спадкоємців, аби рід людини не урвався, а оселя не стала пусткою. Тож пошлюблення було більше справою всього роду. Аніж окремої людини.
В українців, порівняно донедавна, існував ще один різновид шлюбу, досить специфічний, як на теперішнє сприйняття, але він знову-таки має індійську паралель. Цей весільний звичай зафіксував французький інженер Боплан, праця якого «Опис України» тривалий час була єдиним авторитетним джерелом з історії запорозького козацтва й звичаїв українців
Сватання дівчини до хлопця вважається відгомоном матріархату, воно здавна існувало в різних народів і не суперечило традиційним шлюбним звичаям. За середньовіччя це вже сприймалося як небажана форма сватання, проте певний певний виняток становили українці. У них він, натоді дещо призабутий, зажив новим життям. «Прийміть мене, мамо, я ваша невістка», - такими словами ще два століття тому українська дічина починала сватання. І вона мала повне право казати так, бо хлопець тоді лише інколи наважувався свататися до дівчини, яка впала йому в око. З огляду на це побутував і вислів «узяти заміж» або «вийти заміж». Дівчина пропонувала хлопцеві руку й серце, не заручаючись його згодою, і їй украй рідко відмовляли. Про силу цієї традиції свідчить такий звичай: злочинця, засудженого до страти, милували, якщо дівчина зголошувалася взяти його за мужа. Проте зі зростанням ролі чоловіка в суспільстві, звичай цей поступово забувався, і вже наприкінці ХІХ ст.. сватання стало привілеєм виключно парубків. А роль дівчини тут звелася до сором’язливого колупання печі й продавання старостам весільних рушників
Смілянський природничо-математичний ліцей
Асоційована школа ЮНЕСКО
ІІІ-курс (10 клас)
Крупенко Марія

Граф О.О. Бобринський

1868 року після смерті родоначальника смілянської гілки роду Бобринських Олексія Олексійовича керування маєтками взяв на себе його син Володимир Олексійович (1824 -1898).
По закінченні Петербурзького університету він вступив на військову службу, брав участь у Кримській війні (1853 -1856) та обороні Севастополя, будував Петербурзько-варшавську залізницю, був товаришем міністра та виконуючим обов'язки міністра транспорту (1869 - 1871). Генерал-лейтенант (1870), член Державної ради (1869-1871), особа, наближена до імператора Олександра II.
Вийшовши у відставку, 1871 року оселився в Смілі. Обирався Черкаським предводителем дворянства, але цілковито присвятив себе сільському господарству. Він увів до сівообігу значну кількість ярової, а пізніше озимої пшениці, яка згодом витіснила ярову й посіла перше місце серед зернових культур південно-західного краю.
Але особливо граф піклувався про розвиток вітчизняного цукроваріння. Завдяки його кмітливості було вжито заходів щодо запобігання кризі в цукровій промисловості.
Особливою подією для Володимира Олексійовича стала залізниця, що з'єднала Смілу з Фастовом та Знам'янкою. Це був надзвичайний поштовх для розбудови та розквіту міста! За його сприяння відкрито Технічні класи, які готували технологів-цукроварів для всієї країни, та Міністерське однокласне училище для хлопчиків та дівчат, з'явилася перша в місті бібліотека.
У Смілі, для якої зробив так багато, знайшов Володимир Олексійович свій і останній притулок. Його могила, так само як і Успенська церква, не збереглися. Зараз на тому місці на перетині вулиць Артема і Петровського встановлено пам'ятний знак. Володимирівкою названо на честь графа залізничний роз'їзд. Ділянка нинішньої вулиці Леніна від залізничного переїзду до перетину з вулицею Свердлова була раніше Володимирською...
Наймолодший із його братів Лев Олексійович Бобринський (1829 - 1913) продовжив справу Володимира Олексійовича. Він також закінчив Петербурзький університет і пройшов військову службу. Отримав контузію під час оборони Севастополя й у чині штаб ротмістра вийшов у відставку.
Хоч і в похилому віці, Лев Олексійович доволі енергійно узявся до справи: близьке знайомство з культурним веденням великого господарства дало йому можливість збільшити доходи маєтків. На ЗО % виросли площі посівів цукрових буряків, а за рахунок внесення добрив і захисту рослин від шкідників урожайність культури підвищилась.
Значно зросла продуктивність цукрових заводів завдяки реконструкції, проведеній згідно з новітніми вимогами техніки. В 1903 -1904 роках масштабною організаційною реформою став перехід на роботу в три зміни з 8-годинним (замість 12-годинного) робочим днем зі збереженням заробітної плати. Для постійних працівників будувалось житло. Дбав власник і про культурний відпочинок робітників і службовців: при заводі був духовий оркестр, побудовано театр на 350 місць (окрім вистав там проводились лекції з медицини та гігієни). Щорічно на Різдво влаштовували ялинку для дітей працівників і кожна дитина отримувала подарунок за рахунок заводу. Тепер у технічному училищі безкоштовно навчалось 135 юнаків. На утримання закладу щорічно виділялось 2700 рублів.
Коли 1912 року здоров'я Лева Олексійовича погіршилося, за спільним бажанням власників Смілянського маєтку керування перейшло до його небожа Георгія Олександровича.
Ще один представник цієї сім'ї Олексій Олександрович Бобринський (1852 -1927) вів велику наукову, політичну та громадську роботу. Депутат III Державної думи, з 1912 року - член Державної ради, з 1915 - товариш міністра внутрішніх справ, з 1916 міністр землеробства. На початку 1917 року знову призначений до Держради.
Він доклав зусиль до створення історичних музеїв у Москві, Петербурзі, Києві. Був президентом Імператорської археологічної комісії. Золотий гребінь, знайдений ним під час розкопок скіфського кургану Солоха в Таврійській губернії, зараз знаходиться в Ермітажі. Олексій Олександрович - автор наукової розвідки "Кургани й випадкові знахідки поблизу м.Сміли". Емігрував із Радянської Росії 1919 року.
Безжальний 1917 рік розвіяв представників роду Бобринських по світу, але де б вони не жили - не розгубили найкращих якостей істинних аристократів: честі, високої духовності, готовності служити Вітчизні. їхні долі частина нашої історії.


Смілянський природничо-математичний ліцей
Асоційована школа ЮНЕСКО
ІІІ-Б курс (10-Б клас), Дрібін Антон

Про рідне місто Смілу

1542 Офіційна дата народження Сміли
1709 Діє козацьке городове самоврядування.
1741 В містечку 280-300 дворів, в яких проживає 2 - 2,5 тисяч чоловік.
1742 Князем Любомирським збудовано дерев'яну фортецю.
1773 Місту надано привілей на Магдебурзьке право.
1781 "Сміла - головне місто серед 40-50 сіл на Україні. Містечко
дерев'яне, населене селянами. Землі, які належали місту, мали більше 12 квадратних миль площі (1 англ. кв.миля - 1609,34 кв.м)" (Жан-Генріх Мюнц "Мальовничі подорожі Польщею та Україною").
1793 –1794 Сміла - центр однойменного повіту. Потім - містечко
Черкаського повіту.
1795 У Смілянських володіннях графа О.Самойлова мешкає 1747
чоловік осілого населення та 435 неосілих, з них 50 ремісників,
9 шевців, 6 ткачів, 8 кравців. Решта - землероби.
1838 Початок розвитку цукропереробної галузі в місті.
1845 8 тисяч жителів, 755 будинків, 60 крамниць, одна корчма,
10 заїжджих дворів; буряко-цукрові, 3 цегельні і 2 винокурних і 2 шкіряних заводи, 10 млинів.
1860 12,6 тисяч жителів. 4 православні церкви, католицький костел,
каплиця розкольників, синагога, 2 єврейських молитовних
будинки. Мировий суд, канцелярія судового допиту, земельна управа, станції - поштова і телеграфна. 176 крамниць, 255 ремісників. Аптека, волосна лікарня на 25 ліжок. Двічі на тиждень - базари, двічі на рік – ярмарки (за Л.Похилевичем).
1876 Через місто пройшла залізниця, відкрито станцію Бобринську.
1879 На 9 фабриках і заводах Сміли вироблено продукції на понад
4 млн. карбованців - це більше, ніж того ж року випустило 76
заводів і фабрик Києва (В.І.Ленін "Розвиток капіталізму в Росії").
1887 При рафінадному заводі відкрито центральну телефонну станцію.
1889 18 великих підприємств, де зайнято 1130 робітників.
Працює завод з виробництва гасу для освітлення вулиць.

Початок XX ст.

20 тисяч жителів.
23 фабрики і завода.
13 соборів, церков, молитовних будинків.
10 шкіл.
71 % селянських господарств -
безземельні і малоземельні,
52 % - безкінні.
З ресторани, 81 купець.
1917 Населення міста - 29 тисяч чоловік. Крім великих цукрового і
рафінадного заводів, кілька дрібних підприємств: механічні майстерні, 6 шкіряних заводів, пивзавод, 2 маслобойні, миловарний, свічковий та жиросальний заводи, вальцовий млин, олійниці. 67 магазинів і пунктів громадського харчування. Чверть усіх вулиць - бруковані.
1923 Сміла - адміністративний центр однойменного району.
1927 Збудовано електростанцію. Закладено машинобудівний
завод союзного значення.
1938 Початок будівництва першої черги міського водогону, електрифікації міста, прокладено перші пасажирські автобусні маршрути.
До початку Великої Вітчизняної війни Сміла - розвинене місто обласного підпорядкування з 35-тисячним населенням. Працює 14 промислових підприємств і 11 артілей промкооперації, 2 лікарні, 10 загальноосвітніх шкіл, механіко-технологічний технікум, 2 школи фабрично-заводського навчання. Центри культурно-освітньої роботи - 7 клубів, 5 бібліотек та 6 стаціонарних кіноустановок.
1972 Розпочато будівництво радіоприладного заводу.
1973 Проведено природний газ.
1980 –1990 Забудовано багатоповерхові житлові мікрорайони
№ 13,49,53.
Відкрито новий шляхопровід через залізничну колію Знам'янка-Миронівка.
Створено Нижній парк.
2005 Сміла - місто обласного підпорядкування. Районний
центр. Населення - 69,8 тисячі осіб. 20 великих підприємств
різної форми власності. 354 малих підприємств, 3160 приватних підприємців. 204 магазини, 164 торговельні кіоски та павільйони, 61 підприємство громадського
харчування, 124 об'єкти побутового обслуговування.

Граф Олексій Олександрович Бобринський
Внесок Олексія Олексійовича Бобринського в розбудову нашого міста добре відомий. В історію Сміли, всієї історичної Київщини назавжди увійшло ім'я графа-економіста, графа-цукрозаводчика, графа-агронома, графа-винахідника.
Як згадував Петро В'яземський, "граф Бобринський був людиною захоплень, завжди благородних і чистих". Лише в Смілі завдяки його зусиллям збудовані пивоварний завод (1838), механічний завод (1840), головний завод з переробки цукру-піску на рафінад. 1842 року стала до ладу найбільша в повіті безплатна лікарня на 100 ліжок, названа графом після смерті коханої дружини Софіївською. На утримання лікарні щороку Бобринський виділяв 10 тисяч карбованців сріблом. 1864 року відкрито парафіяльну школу при рафінадному заводі. Так було започатковано народну освіту в містечку.
О.О.Бобринський був директором першої в Російській імперії залізниці, йому належить проект залізниці, що з'єднала Київ з країнами Балтії та Одесою. Він перетворив Київ на цукрову столицю світу. Граф був одним із перших фотографів, чиї знімки були удостоєні дипломів на багатьох виставках.
На меморіальній дошці зведеного на пожертви громадян пам'ятника, відкритого в Києві 6 лютого 1872 року, напис: "Корисній діяльності О.О.Бобринського".
Славні справи батька продовжили його сини: Олександр, Володимир, Лев. Крім державної діяльності, багато вони робили і для розвитку містечка, де знаходився родовий маєток. Сміла зобов'язана їм будівництвом залізниці, станції Бобринської і залізничних підприємств при ній, облаштуванням селищ, розширенням і реконструкцією діючих заводів, створенням навчальних закладів, будівництвом суспільних, культурних і культових споруд.

Рідне м. Сміла

Сміла, місто на Придніпровській височині, над річкою Тясмин, районний центр Черкаської області, залізничний вузол; 58000 меш. (1973). Відома з першої половини 17 ст., 1648 — 67 — сотенне м-ко Чигиринського полку, у 18 ст. населення Сміли брало участь у гайдамацькому русі; з 1797 — містечко Черкаського повіту Київ. губ. 1838 поміщики графи Бобринські збудували у С. цукровий зав., що спричинило зростання населення (1860 — 7 000, 1897 — 15 200), з 1926 — м. У С. є цукровий комбінат (1970 виготовив 37 000 т цукру і 1 200 т цитринової кислоти), машино-будів. (з 1930, основна продукція: машини для цукрової, хлібопекарської і олійно-жирової промисловості), електроремонтний, молококонсервний зав., броварня, швейна і мебльова фабрики; технікум харч. промисловості. До підпорядкування Смілянської міськради входить селище Ірдинівка.

Звідки пішли вишиванки

Те, що ми сьогодні називаємо українським народним одягом, формувалося протягом багатьох століть і було пристосоване до особливостей українського клімату і потреб народу. Сільські жителі вдягалися дуже просто — вишита сорочка, штани та невигадливе взуття — личаки або постоли (плетені з лика підошви, закріплені на ногах мотузками), а в теплий період року більшість селян обходилася і без взуття. Знать і старшина вдягалася багатше, і в одязі вельможних людей виразно відчувалися іноземні запозичення.
Основним елементом як чоловічого, так і жіночого одягу протягом століть була довга, набагато нижче стегон, сорочка. Сорочка звичайно була білою і прикрашалася вишитим орнаментом. Вишивка на жіночій сорочці містила інформацію про вік, сімейний і соціальний стан власниці. Найяскравішими квітами вишивалися сорочки дівчат і молодих жінок. Покрій сорочок не був однаковим — наприклад, у закарпатських лемків розріз сорочки знаходився не спереду, а на спині.
Жіночий одяг
Жіночий поясний (такий, що покриває нижню частину тіла нижче пояса) одяг виготовлявся з до мотканих матеріалів. Жінки на полтавщині у свята поверх сорочки вдягали плахту, а в будні дні — чорну запаску, яку називали також «дергою» або «джергою». Дерга являла собою просто прямокутний шматок чорного або синього тонкого сукна шириною близько 170 сантиметрів. Цей одяг не шився, а просто обертався навколо стану і підтримувався поясом. Спідниці з’явилися набагато пізніше, у XVIII—ХІХ століттях. Поверх нижньої сорочки і запаски в багатьох областях України жінки надягали юпку —верхню приталену сорочку із широкою призібраною нижньою частиною.
Виконала учениця смілянського
Природничо-математичного ліцею
Шевченко Діана
І-М курс

с. Балаклея на Смілянщині


Балаклея – назва татарська. В історії відомий цар Заволзьких татар Балаклай, який у 1321 році зупинився на місці нинішнього села після поразки у час походу проти Литовсько-Новгородського князя Скирмунта Мингайловича при Кайданові. Звідси і пішла назва нашого села.
Дату заснування Балаклеї не відомо. За однією з версій село було засноване татарами, що зупинилися тут в 1221 р. Частина з них оселилися на березі річки в районі Балаклеї. За іншою версією Балаклея була заснована ще до монголо-татарської навали. Перші її жителі займалися рибальством та мисливством.
Існує також версія, що назва села перенесена з водного об’єкту на осаду, що виникла поруч. Це гідронім тюркського походження, де «балак» - невелика річка, дрібна протока. Інші перекладають це слово, як «рибна річка» (по татарському «буликли»). (Похилевич, 1864)
Занєгін Євген, ІІ- М курс