Використання квітів при гаданнях

Здавна, український народ відомий своїми обрядами та звичаями. Дівчатам змалку матусі та сестри передавали свої знання, вчили обрядам та обрядовим пісням, ділися мудрістю та досвідом.
Квіти в обрядах використовувалися дуже часто. Найбільш видовищним обрядом з використанням квітів є дійство на свято Івана Купала, коли дівчата плетуть собі вінки з трав та квітів, знаючи, що кожна з них символізує, і котру після котрої вплести. Квіткові вінки дівчата, що бажають дізнатись, в котрій стороні їх кохання мешкає, кидають у води річки, і слідкують за ним. В котру сторону попливе вінок – в тій стороні і живе їх милий.
Опівночі, молоді квітку папороті шукають, мовляв, хто знайде її – той вік щастя знатиме, і горе того не чіпатиме.
Часто, жінки роблять обереги з трав та квітів, що по легендам мають магічні властивості. Такі обереги вішають на дверях, чи просто, як букет, ставлять на видному місці.
Ще з незапам’ятних часів, українки знають про цілющі здібності трав, і використовують свої знання, не лише для гадань та ворожби, а й для лікування.
Найвідомішими святами, на котрі жінки нашого краю ворожать – Івана Купала, Вальпургієва ніч, Різдво тощо.
Смілянський природничо-математичний ліцей
Асоційована школа ЮНЕСКО
ІІІ-Б курс (10 клас)
Мазовецька Ніка

Шлюбні звичаї

Витоки українських народних шлюбних звичаїв своїм корінням сягають індоєвропейської спільноти. Цікавим з цієї точки зору є опис українського індолога Степана Наливайка у книзі «Таємниці розкриває санскрит» - про давні форми шлюбу, які були поширені в Індії.
Стародавні народи надзвичайно високо шанували шлюб, вищим мотивом якого було народження нащадків. Спадкоємців, аби рід людини не урвався, а оселя не стала пусткою. Тож пошлюблення було більше справою всього роду. Аніж окремої людини.
В українців, порівняно донедавна, існував ще один різновид шлюбу, досить специфічний, як на теперішнє сприйняття, але він знову-таки має індійську паралель. Цей весільний звичай зафіксував французький інженер Боплан, праця якого «Опис України» тривалий час була єдиним авторитетним джерелом з історії запорозького козацтва й звичаїв українців
Сватання дівчини до хлопця вважається відгомоном матріархату, воно здавна існувало в різних народів і не суперечило традиційним шлюбним звичаям. За середньовіччя це вже сприймалося як небажана форма сватання, проте певний певний виняток становили українці. У них він, натоді дещо призабутий, зажив новим життям. «Прийміть мене, мамо, я ваша невістка», - такими словами ще два століття тому українська дічина починала сватання. І вона мала повне право казати так, бо хлопець тоді лише інколи наважувався свататися до дівчини, яка впала йому в око. З огляду на це побутував і вислів «узяти заміж» або «вийти заміж». Дівчина пропонувала хлопцеві руку й серце, не заручаючись його згодою, і їй украй рідко відмовляли. Про силу цієї традиції свідчить такий звичай: злочинця, засудженого до страти, милували, якщо дівчина зголошувалася взяти його за мужа. Проте зі зростанням ролі чоловіка в суспільстві, звичай цей поступово забувався, і вже наприкінці ХІХ ст.. сватання стало привілеєм виключно парубків. А роль дівчини тут звелася до сором’язливого колупання печі й продавання старостам весільних рушників
Смілянський природничо-математичний ліцей
Асоційована школа ЮНЕСКО
ІІІ-курс (10 клас)
Крупенко Марія

Граф О.О. Бобринський

1868 року після смерті родоначальника смілянської гілки роду Бобринських Олексія Олексійовича керування маєтками взяв на себе його син Володимир Олексійович (1824 -1898).
По закінченні Петербурзького університету він вступив на військову службу, брав участь у Кримській війні (1853 -1856) та обороні Севастополя, будував Петербурзько-варшавську залізницю, був товаришем міністра та виконуючим обов'язки міністра транспорту (1869 - 1871). Генерал-лейтенант (1870), член Державної ради (1869-1871), особа, наближена до імператора Олександра II.
Вийшовши у відставку, 1871 року оселився в Смілі. Обирався Черкаським предводителем дворянства, але цілковито присвятив себе сільському господарству. Він увів до сівообігу значну кількість ярової, а пізніше озимої пшениці, яка згодом витіснила ярову й посіла перше місце серед зернових культур південно-західного краю.
Але особливо граф піклувався про розвиток вітчизняного цукроваріння. Завдяки його кмітливості було вжито заходів щодо запобігання кризі в цукровій промисловості.
Особливою подією для Володимира Олексійовича стала залізниця, що з'єднала Смілу з Фастовом та Знам'янкою. Це був надзвичайний поштовх для розбудови та розквіту міста! За його сприяння відкрито Технічні класи, які готували технологів-цукроварів для всієї країни, та Міністерське однокласне училище для хлопчиків та дівчат, з'явилася перша в місті бібліотека.
У Смілі, для якої зробив так багато, знайшов Володимир Олексійович свій і останній притулок. Його могила, так само як і Успенська церква, не збереглися. Зараз на тому місці на перетині вулиць Артема і Петровського встановлено пам'ятний знак. Володимирівкою названо на честь графа залізничний роз'їзд. Ділянка нинішньої вулиці Леніна від залізничного переїзду до перетину з вулицею Свердлова була раніше Володимирською...
Наймолодший із його братів Лев Олексійович Бобринський (1829 - 1913) продовжив справу Володимира Олексійовича. Він також закінчив Петербурзький університет і пройшов військову службу. Отримав контузію під час оборони Севастополя й у чині штаб ротмістра вийшов у відставку.
Хоч і в похилому віці, Лев Олексійович доволі енергійно узявся до справи: близьке знайомство з культурним веденням великого господарства дало йому можливість збільшити доходи маєтків. На ЗО % виросли площі посівів цукрових буряків, а за рахунок внесення добрив і захисту рослин від шкідників урожайність культури підвищилась.
Значно зросла продуктивність цукрових заводів завдяки реконструкції, проведеній згідно з новітніми вимогами техніки. В 1903 -1904 роках масштабною організаційною реформою став перехід на роботу в три зміни з 8-годинним (замість 12-годинного) робочим днем зі збереженням заробітної плати. Для постійних працівників будувалось житло. Дбав власник і про культурний відпочинок робітників і службовців: при заводі був духовий оркестр, побудовано театр на 350 місць (окрім вистав там проводились лекції з медицини та гігієни). Щорічно на Різдво влаштовували ялинку для дітей працівників і кожна дитина отримувала подарунок за рахунок заводу. Тепер у технічному училищі безкоштовно навчалось 135 юнаків. На утримання закладу щорічно виділялось 2700 рублів.
Коли 1912 року здоров'я Лева Олексійовича погіршилося, за спільним бажанням власників Смілянського маєтку керування перейшло до його небожа Георгія Олександровича.
Ще один представник цієї сім'ї Олексій Олександрович Бобринський (1852 -1927) вів велику наукову, політичну та громадську роботу. Депутат III Державної думи, з 1912 року - член Державної ради, з 1915 - товариш міністра внутрішніх справ, з 1916 міністр землеробства. На початку 1917 року знову призначений до Держради.
Він доклав зусиль до створення історичних музеїв у Москві, Петербурзі, Києві. Був президентом Імператорської археологічної комісії. Золотий гребінь, знайдений ним під час розкопок скіфського кургану Солоха в Таврійській губернії, зараз знаходиться в Ермітажі. Олексій Олександрович - автор наукової розвідки "Кургани й випадкові знахідки поблизу м.Сміли". Емігрував із Радянської Росії 1919 року.
Безжальний 1917 рік розвіяв представників роду Бобринських по світу, але де б вони не жили - не розгубили найкращих якостей істинних аристократів: честі, високої духовності, готовності служити Вітчизні. їхні долі частина нашої історії.


Смілянський природничо-математичний ліцей
Асоційована школа ЮНЕСКО
ІІІ-Б курс (10-Б клас), Дрібін Антон

Про рідне місто Смілу

1542 Офіційна дата народження Сміли
1709 Діє козацьке городове самоврядування.
1741 В містечку 280-300 дворів, в яких проживає 2 - 2,5 тисяч чоловік.
1742 Князем Любомирським збудовано дерев'яну фортецю.
1773 Місту надано привілей на Магдебурзьке право.
1781 "Сміла - головне місто серед 40-50 сіл на Україні. Містечко
дерев'яне, населене селянами. Землі, які належали місту, мали більше 12 квадратних миль площі (1 англ. кв.миля - 1609,34 кв.м)" (Жан-Генріх Мюнц "Мальовничі подорожі Польщею та Україною").
1793 –1794 Сміла - центр однойменного повіту. Потім - містечко
Черкаського повіту.
1795 У Смілянських володіннях графа О.Самойлова мешкає 1747
чоловік осілого населення та 435 неосілих, з них 50 ремісників,
9 шевців, 6 ткачів, 8 кравців. Решта - землероби.
1838 Початок розвитку цукропереробної галузі в місті.
1845 8 тисяч жителів, 755 будинків, 60 крамниць, одна корчма,
10 заїжджих дворів; буряко-цукрові, 3 цегельні і 2 винокурних і 2 шкіряних заводи, 10 млинів.
1860 12,6 тисяч жителів. 4 православні церкви, католицький костел,
каплиця розкольників, синагога, 2 єврейських молитовних
будинки. Мировий суд, канцелярія судового допиту, земельна управа, станції - поштова і телеграфна. 176 крамниць, 255 ремісників. Аптека, волосна лікарня на 25 ліжок. Двічі на тиждень - базари, двічі на рік – ярмарки (за Л.Похилевичем).
1876 Через місто пройшла залізниця, відкрито станцію Бобринську.
1879 На 9 фабриках і заводах Сміли вироблено продукції на понад
4 млн. карбованців - це більше, ніж того ж року випустило 76
заводів і фабрик Києва (В.І.Ленін "Розвиток капіталізму в Росії").
1887 При рафінадному заводі відкрито центральну телефонну станцію.
1889 18 великих підприємств, де зайнято 1130 робітників.
Працює завод з виробництва гасу для освітлення вулиць.

Початок XX ст.

20 тисяч жителів.
23 фабрики і завода.
13 соборів, церков, молитовних будинків.
10 шкіл.
71 % селянських господарств -
безземельні і малоземельні,
52 % - безкінні.
З ресторани, 81 купець.
1917 Населення міста - 29 тисяч чоловік. Крім великих цукрового і
рафінадного заводів, кілька дрібних підприємств: механічні майстерні, 6 шкіряних заводів, пивзавод, 2 маслобойні, миловарний, свічковий та жиросальний заводи, вальцовий млин, олійниці. 67 магазинів і пунктів громадського харчування. Чверть усіх вулиць - бруковані.
1923 Сміла - адміністративний центр однойменного району.
1927 Збудовано електростанцію. Закладено машинобудівний
завод союзного значення.
1938 Початок будівництва першої черги міського водогону, електрифікації міста, прокладено перші пасажирські автобусні маршрути.
До початку Великої Вітчизняної війни Сміла - розвинене місто обласного підпорядкування з 35-тисячним населенням. Працює 14 промислових підприємств і 11 артілей промкооперації, 2 лікарні, 10 загальноосвітніх шкіл, механіко-технологічний технікум, 2 школи фабрично-заводського навчання. Центри культурно-освітньої роботи - 7 клубів, 5 бібліотек та 6 стаціонарних кіноустановок.
1972 Розпочато будівництво радіоприладного заводу.
1973 Проведено природний газ.
1980 –1990 Забудовано багатоповерхові житлові мікрорайони
№ 13,49,53.
Відкрито новий шляхопровід через залізничну колію Знам'янка-Миронівка.
Створено Нижній парк.
2005 Сміла - місто обласного підпорядкування. Районний
центр. Населення - 69,8 тисячі осіб. 20 великих підприємств
різної форми власності. 354 малих підприємств, 3160 приватних підприємців. 204 магазини, 164 торговельні кіоски та павільйони, 61 підприємство громадського
харчування, 124 об'єкти побутового обслуговування.

Граф Олексій Олександрович Бобринський
Внесок Олексія Олексійовича Бобринського в розбудову нашого міста добре відомий. В історію Сміли, всієї історичної Київщини назавжди увійшло ім'я графа-економіста, графа-цукрозаводчика, графа-агронома, графа-винахідника.
Як згадував Петро В'яземський, "граф Бобринський був людиною захоплень, завжди благородних і чистих". Лише в Смілі завдяки його зусиллям збудовані пивоварний завод (1838), механічний завод (1840), головний завод з переробки цукру-піску на рафінад. 1842 року стала до ладу найбільша в повіті безплатна лікарня на 100 ліжок, названа графом після смерті коханої дружини Софіївською. На утримання лікарні щороку Бобринський виділяв 10 тисяч карбованців сріблом. 1864 року відкрито парафіяльну школу при рафінадному заводі. Так було започатковано народну освіту в містечку.
О.О.Бобринський був директором першої в Російській імперії залізниці, йому належить проект залізниці, що з'єднала Київ з країнами Балтії та Одесою. Він перетворив Київ на цукрову столицю світу. Граф був одним із перших фотографів, чиї знімки були удостоєні дипломів на багатьох виставках.
На меморіальній дошці зведеного на пожертви громадян пам'ятника, відкритого в Києві 6 лютого 1872 року, напис: "Корисній діяльності О.О.Бобринського".
Славні справи батька продовжили його сини: Олександр, Володимир, Лев. Крім державної діяльності, багато вони робили і для розвитку містечка, де знаходився родовий маєток. Сміла зобов'язана їм будівництвом залізниці, станції Бобринської і залізничних підприємств при ній, облаштуванням селищ, розширенням і реконструкцією діючих заводів, створенням навчальних закладів, будівництвом суспільних, культурних і культових споруд.

Рідне м. Сміла

Сміла, місто на Придніпровській височині, над річкою Тясмин, районний центр Черкаської області, залізничний вузол; 58000 меш. (1973). Відома з першої половини 17 ст., 1648 — 67 — сотенне м-ко Чигиринського полку, у 18 ст. населення Сміли брало участь у гайдамацькому русі; з 1797 — містечко Черкаського повіту Київ. губ. 1838 поміщики графи Бобринські збудували у С. цукровий зав., що спричинило зростання населення (1860 — 7 000, 1897 — 15 200), з 1926 — м. У С. є цукровий комбінат (1970 виготовив 37 000 т цукру і 1 200 т цитринової кислоти), машино-будів. (з 1930, основна продукція: машини для цукрової, хлібопекарської і олійно-жирової промисловості), електроремонтний, молококонсервний зав., броварня, швейна і мебльова фабрики; технікум харч. промисловості. До підпорядкування Смілянської міськради входить селище Ірдинівка.

Звідки пішли вишиванки

Те, що ми сьогодні називаємо українським народним одягом, формувалося протягом багатьох століть і було пристосоване до особливостей українського клімату і потреб народу. Сільські жителі вдягалися дуже просто — вишита сорочка, штани та невигадливе взуття — личаки або постоли (плетені з лика підошви, закріплені на ногах мотузками), а в теплий період року більшість селян обходилася і без взуття. Знать і старшина вдягалася багатше, і в одязі вельможних людей виразно відчувалися іноземні запозичення.
Основним елементом як чоловічого, так і жіночого одягу протягом століть була довга, набагато нижче стегон, сорочка. Сорочка звичайно була білою і прикрашалася вишитим орнаментом. Вишивка на жіночій сорочці містила інформацію про вік, сімейний і соціальний стан власниці. Найяскравішими квітами вишивалися сорочки дівчат і молодих жінок. Покрій сорочок не був однаковим — наприклад, у закарпатських лемків розріз сорочки знаходився не спереду, а на спині.
Жіночий одяг
Жіночий поясний (такий, що покриває нижню частину тіла нижче пояса) одяг виготовлявся з до мотканих матеріалів. Жінки на полтавщині у свята поверх сорочки вдягали плахту, а в будні дні — чорну запаску, яку називали також «дергою» або «джергою». Дерга являла собою просто прямокутний шматок чорного або синього тонкого сукна шириною близько 170 сантиметрів. Цей одяг не шився, а просто обертався навколо стану і підтримувався поясом. Спідниці з’явилися набагато пізніше, у XVIII—ХІХ століттях. Поверх нижньої сорочки і запаски в багатьох областях України жінки надягали юпку —верхню приталену сорочку із широкою призібраною нижньою частиною.
Виконала учениця смілянського
Природничо-математичного ліцею
Шевченко Діана
І-М курс

с. Балаклея на Смілянщині

Балаклея – назва татарська. В історії відомий цар Заволзьких татар Балаклай, який у 1321 році зупинився на місці нинішнього села після поразки у час походу проти Литовсько-Новгородського князя Скирмунта Мингайловича при Кайданові. Звідси і пішла назва нашого села.
Дату заснування Балаклеї не відомо. За однією з версій село було засноване татарами, що зупинилися тут в 1221 р. Частина з них оселилися на березі річки в районі Балаклеї. За іншою версією Балаклея була заснована ще до монголо-татарської навали. Перші її жителі займалися рибальством та мисливством.
Існує також версія, що назва села перенесена з водного об’єкту на осаду, що виникла поруч. Це гідронім тюркського походження, де «балак» - невелика річка, дрібна протока. Інші перекладають це слово, як «рибна річка» (по татарському «буликли»). (Похилевич, 1864)

Занєгін Євген, ІІ- М курс